Пальцы Костенко теребили скатерть. Играла музыка. — Что за музыка это играет? — спросил внезапно Сикерд. Костенко неопределенно повел пальцами. … Ще раз поглянути на тебе, З тобою стрінутись ще раз, У вечір, як зірки засяють в небі, В осінній вечір, як тільки день погас. Ще раз піти, удвох з тобою, За руки взявшись, як колись, В гаях стежками осінню сумною, Де перший раз ми давно зійшлись… Прийде ще час коли затужиш ти за мною, Прийде ще час, коли згадаєш наші дні, Може тоді любов ти зрозумієш мою, І може за ту любов вдячна будеш мені. Поглянути у твої очі, І слухати слова твої, У сяйві місяця літньої ночі Послухать ще як співають солов'ї. Невже лише це тільки мрія? Невже лише це тільки сни? Чому, чому пропала вся надія, Зів'яла так, мов квіт навесні..[22]. … — Мистер Костенко. О чем вы говорили, когда встречались на кладбище? Костенко тряхнул головой, как будто возвращаясь в реальный мир — Мистер Костенко? — У вас есть допуск? Тогда бы вы знали. — У меня есть допуск. — Ну? — Проект по активным действиям в России. — Знаете… — И его отвергли — Увы И тут Сикерд решил сходить ва-банк — Хотите знать мое мнение? — ??? — Когда хотят поиметь историю, у истории разрешения не спрашивают… Костенко думал несколько секунд, потом доверительным тоном спросил: — Вы и правда так думаете? — Я голосовал за Трампа, — уверил его Сикерд. А пластинка уже сменилась: Поглянь, ось перший сніг… І мрія біла із недавніх днів, І вдаль летить з-під стріх Прядиво дивне із туги і снів… Поглянь у серце, що томиться самітнє І виглядає тебе із далини… В своїй скорботі воно таке привітне… Ах, повернися із срібної імли! Пришли на крилах сну Завзяття змагу і відчай жаги, Тугу свою кріпку І розмах, що не боїться зими! В годину тиху ти розкажи про мрію, Що каже нам віддати юність в дар, І розігріває серця у сніговію, Вливає в жили нам полум'яний жар! Ми йдем, а гімн в душі І крок несхитний по тріумф — чи смерть, Щоби великі дні Свідчили гідно про кривавий герць! Одна шалена нас полонила доля, Що дарувала любов, як ніжний квіт. Чи переможем, чи згинем за волю, Жить буде вічно порив, заклятий в міт! Одна шалена нас полонила доля,